Українська культура XIX - початку XX ст.

 Українська культура XIX - початку XX ст.

XIX — початок XX століття — це період українського культурного відродження («довге XIX століття»), коли культура стала головним інструментом збереження нації в умовах відсутності власної держави.

В кінці ХVІІІ ст. закріплено розподіл українських земель між двома імперіями — Російською (Наддніпрянщина) та Австрійською/Австро-Угорською (Галичина, Буковина, Закарпаття). Обидві імперії в тій чи іншій мірі здійснювали антиукраїнську політику. Яскравіше вона проявилася в Росії, де було видано 1863 р. Валуєвський циркуляр (заборона друку релігійних, навчальних і популярних книг українською мовою), а 1876 р. Емський указ (повна заборона українського слова, театральних вистав, ввезення книг із-за кордону).

Водночас процеси модернізації суспільства, промисловий переворот, діяльність меценатів (Терещенки, Симиренки, Ханенки) сприяли розвитку національної культури.

1. Просвітництво, наука та освіта

У ХVІІІ ст. відбувся перехід від теологічного світогляду до світської, академічної науки. Українська філософія цього часу мала яскраво виражений антропоцентричний (у центрі — людина) та націософський (спрямований на осмислення долі нації) характер. Вона розвивалася в межах європейського романтизму, позитивізму та модернізму. Вперше такі погляди систематизовано Миколою Костомаровим у творі «Книга буття українського народу», що став програмою діяльності Кирило-Мефодіївського товариства (1846-1847 рр.)

Ключові ідеї:

Слов'янська федерація - створення добровільної федерації рівноправних слов'янських республік із центром у Києві.

Демократизм - скасування кріпацтва, ліквідації станового поділу суспільства, введення загальної освіти та свободи віросповідання.

Члени товариства започаткували формування сучасної української політичної нації. П. Куліш пізніше створив першу українську фонетичну азбуку — «кулішівку».

Народна освіта і надалі обмежувалася церковноми та монастирськими школами. Лише під кінець ХІХ ст. в Наддніпрянщині поширило свою діяльність товариство «Просвіта» (створене 1868 р. в Галичині. Низький рівень письменності серед селян пояснювався жорсткою русифікацією та полонізацією. Проте почався процес створення університетів, які увібрали і європейські освітні традиції. Відкрито Харківський (1805 р.), Київський (1834 р.), Новоросійський (1865 р.), Чернівецький (1875 р.) університети. Фактично першою українською Академією наук стало Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові (1892 р.), яке тривалий час очолював Михайло Грушевський.

Видатні вчені:

Ілля Мечников (біологія, Нобелівська премія);

Іван Пулюй (фізика, першовідкривач Х-променів);

Дмитро Яворницький (історія козацтва);

Михайло Остроградський (математика).

2. Література та театр

Початок новітньої української літератури поклала творчість Івана Котляревського. Він першим написав масштабний твір розмовною українською мовою (Енеїда», 1798 р.), довівши, що вона придатна для високого мистецтва, а не є лише «селянською говіркою». Автор перевдягнув героїв Вергілія в козацькі шаровари. «Енеїда» стала енциклопедією українського побуту, їжі, одягу, звичаїв та вірувань межі XVIII–XIX ст. Його ж п’єси «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник» заклали підвалини українського національного театру.

За зразком європейського світогляду на зміну раціональному класицизму в літературі приходить романтизм. Головний фокус — на почуттях людини, бунтарстві, героїчному минулому (козаччині) та народній містиці. Осередками діяльності літераторів-романтиків були Харківський гурток романтиків (Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Амвросій Метлинський) - збирали фольклор, видавали перші альманахи («Украинский вестник», «Запорожская старина») та «Руська трійця» в Галичині (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький) - в1837 році в Будапешті видали альманах «Русалка Дністрова» — першу книгу живою українською мовою на західноукраїнських землях, яка стала маніфестом національного відродження.

Вершиною цієї епохи в літературі стала творчість Тараса Шевченка. Він остаточно кодифікував та закріпив статус української літературної мови. Вивів українську культуру з провінційного, суто побутового рівня («котляревщини» та етнографізму) на рівень глибокої філософської, політичної та загальноєвропейської думки. Його образ став символом ідеї національної свободи.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. став періодом розквіту українського театру та виходом його на професійний міжнародний рівень. У 1882 р. створено «Театр корифеїв» (Єлисаветград).Його лідери - М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька – здобули не лише всеукраїнську славу. Вони успішно гастролювали на головних європейських сценах.

3. Музика та образотворче мистецтво

Академічне мистецтво розвертається обличчям до народу. Головним джерелом натхнення стає українське село, козацька історія, народна пісня та краєвиди. На межі століть класичні форми трансформуються під впливом європейського імпресіонізму, модерну та авангарду. Початок розвитку музики поклало професійне збирання та запис народних пісень. Важливу роль у цьому відігравали кобзарі та бандуристи (зокрема, Остап Вересай).

Засновником українського оперного мистецтва є Семен Гулак-Артемовський. В його опері «Запорожець за Дунаєм» (1863 р.) поєднані італійські оперні традиції з українським колоритом, народним гумором та пісенністю. Фундатором національної композиторської школи є Микола Лисенко. Він створив монументальну історичну оперу «Тарас Бульба», лірично-комічну «Наталка Полтавка», перші дитячі опери («Коза-Дереза»). Записав і класифікував сотні народних пісень, створив хоровий шедевр «Молитва за Україну» («Боже великий, єдиний»).

Творцями українського музичного модерну (початок XX ст.) були композитор Микола Леонтович та співачка Соломія Крушельницька.

Зачинателем академічного образотворчого мистецтва ХІХ ст. є той же Т. Шевченко. Його серія малюнків «Живописна Україна» (1844 р.) зафіксувала тогочасну історичну спадщину та побут. Український реалізм представлений роботами:

 Миколи Пимоненка (майстер побутового жанру, зображував повсякденне життя українського села з глибоким ліризмом та гумором («Сватовство», «Ворожіння», «Ярмарок»);

Сергія Васильківського (видатний пейзажист, написав понад 3000 полотен, присвячених козацькому минулому та природі України («Козацька левада», «Сторожа запорозьких вольностей»);

Іллі Рєпіна (хоча працював в імперському контексті, мав українське коріння і створив фундаментальну картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану», яка стала маніфестом козацької свободи).

Український імпресіонізм та модерн (початок XX ст.) ілюструють картини:

Олександра Мурашка (його полотна («Дівчина в червоному капелюсі», «Селянська родина») сповнені світла, динаміки та яскравих кольорів, він заснував власну художню студію в Києві);

Івана Труша (галицький майстер камерного пейзажу та портрета (створив прижиттєві портрети І. Франка, Лесі Українки), організатор мистецького життя у Львові).

4. Архітектура та скульптура

В ХІХ ст. на зміну палацово-маєтковій архітектурі приходить утилітарна міська забудова (банки, театри, прибуткові будинки, вокзали). Завдяки розвитку технологій у будівництві починають масово використовувати нові матеріали: цемент, бетон, залізо та скло. В скульптурі відбувається перехід від релігійних та міфологічних сюжетів до увічнення історичних постатей у міському просторі.

Класицизм (перша половина XIX ст.) - чітка симетрія, колони, строгість, запозичення античних форм.

Приклади:

Головний (Червоний) корпус Київського університету (1837–1843 рр., арх. Вікентій Беретті) — символ академічного Києва;

палац Кирила Розумовського в Батурині (арх. Чарльз Камерон).

Еклектика (друга половина XIX ст.) - змішування елементів різних історичних стилів (неоренесанс,необароко, неоготика).

Приклади:

Одеський національний академічний театр опери та балету (1887 р., арх. Ф. Фельнер і Г. Гельмер) — перлина віденського бароко.

Володимирський собор у Києві (1862–1896 рр., арх. І. Штром, П. Спарро, О. Беретті) — виконаний у неовізантійському стилі, розписаний видатними художниками (В. Васнецов, М. Нестеров).

Модерн (межа XIX–XX ст.) - відмова від прямих ліній на користь природних, плавних форм; декоративність, використання кахлю та бетону. Поєднання європейського модерну з традиціями українського дерев'яного зодчества та бароко.

Приклади:

Будинок з химерами в Києві (1901–1903 рр.). Архітектор Владислав Городецький створив унікальну споруду з кубістичними формами, прикрашену бетонними скульптурами міфічних істот та екзотичних тварин (скульптор Еліо Саля). Це був перший будинок у Києві, зведений повністю з використанням цементу й бетону.

Будинок Полтавського губернського земства (1903–1908 рр., нині Полтавський краєзнавчий музей). Архітектор Василь Кричевський.

У XIX столітті скульптура виходить на площі міст, формуючи їхнє сучасне обличчя. Вона відіграє важливу роль у маркуванні простору та увічненні історичної пам'яті.

Пам'ятник князю Володимиру в Києві (1853 р., скульптори В. Демут-Малиновський, П. Клодт, арх. О. Тон). Найстаріший скульптурний пам'ятник Києва, що зберігся у первісному вигляді.

Пам'ятник Богдану Хмельницькому в Києві (1888 р., скульптор Михайло Микешин). Встановлений на Софійській площі до 900-річчя Хрещення Русі. Став символом українського козацтва та національної ідентичності.

Пам'ятник Дюку де Рішельє в Одесі (1828 р., кульптор Іван Мартос).

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Підготувати коротку мультимедійну презентацію (5–7 слайдів) про одного з меценатів періоду (наприклад, родину Терещенків) або написати есе «Чому Емський указ не зміг зупинити українське відродження?».