Культурний розвиток України в 20 - 30 –х рр. XX ст.

 Культурний розвиток України в 20 - 30 –х рр. XX ст.

1. Політика українізації та ліквідація неписьменності

Українізація, запроваджена радянським урядом 1923 р. була складовою загальносоюзної політики «коренізації». Її головними напрямами були: впровадження української мови в діловодство, пресу, освіту; висування українських кадрів на державні та партійні посади. Головними ідеологами та реалізаторами політики українізації стали О. Шумський та М. Скрипник. Вони та їх однодумці (націонал-комуністи) намагалися перетворити формальну українізацію на реальний розвиток української мови, літератури, науки та театру. Вивести українську культуру з провінційного («хуторянського») статусу на світовий рівень та подолати наслідки багатовікового імперського зросійщення.

В рамках українізації розгорнуто масову кампанію, спрямовану на навчання дорослого населення читання та письма – ліквідацію неписьменності (лікнеп). Для цього створено широку мережу шкіл та гуртків.

2. Розквіт і трагедія української літератури та театру

У 1920-х роках в Україні відбувся справжній бум літературних об’єднань. Письменники групувалися за естетичними поглядами, політичними переконаннями та навіть за походженням (селянські, пролетарські автори). В Україні існували такі літературні об'єднання:

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – вважали, що мистецтво не має бути просто примітивною агітацією, стояли на засадах створення високохудожньої, європейської за рівнем української літератури.

«Плуг» (Спілка селянських письменників) – вважали головним завданням «просвітництво» селянських мас, залучення їх до літературної творчості, ставили ідеологію та доступність тексту вище за художню майстерність.

«Гарт» (Спілка пролетарських письменників) - прагнули творити чисто «пролетарську» культуру та обслуговувати ідеологічні потреби комуністичної партії.

Неокласики - відкидали радянську пролетарську культуру та орієнтувалися на античну класику, європейські традиції та високу культуру слова, пропагували «чисте мистецтво» без партійних замовлень.

МАРС (Майстерня революційного слова) - фокусувалися на віддзеркаленні реального життя тогочасного суспільства через психологічну прозу та якісну поезію.

Аспанфут (Асоціація панфутуристів) - руйнували класичні літературні форми, експериментували зі словами, заперечували хуторянські традиції української літератури минулого та прославляли індустріальну епоху й технічний прогрес.

Різноманіття поглядів на літературу спровокувало в 1925 р. початок літературної дискусії. між прихильниками масової, спрощеної пролетарської «червоної» агітації та прибічниками високого, якісного європейського мистецтва. Ініціатором дискусії став Микола Хвильовий, опублікувавши статтю «Про "сатану в бочці" чи про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"» у газеті «Культура і побут». Дискусія набула політичного забарвлення. З боку представників влади почалися звинувачення прихильників Хвильового та європейської культури в українському буржуазному націоналізмі. Хвильового змусили публічно каятися і зректися своїх гасел, а ВАПЛІТЕ у 1928 році саморозпустилася під тиском партії.

В контексті літературної дискусії з'являється ідея реформування українського театру.Завдання: подолати традиційну асоціацію театру виключно з етнографічно-побутовими п'єсами (козаки, вишиванки, село). Модернізувати театр, зробити його інтелектуальним, урбаністичним та європейським.

У 1922 р. Лесь Курбас створив у Києві театр «Березіль», що започаткував модернізації театрального мистецтва.

Особливості стилю «Березоля»:

Авангардизм (відмова від реалістичних декорацій; використання символічних конструкцій, світлових ефектів, ширм і масок).

Професіоналізація акторів (створення образу актора-інтелектуала, який ідеально володіє своїм тілом, голосом та психологією).

Експресіонізм (постановка світової класики (Шекспір, Мольєр) та сучасних українських п'єс через призму філософського осмислення буття).

Розквіт театру «Березіль» відбувся завдяки тісній співпраці Леся Курбаса із найталановитішим драматургом епохи — Миколою Кулішем.

3. Наука, архітектура та кінематограф

Всеукраїнська академія наук (ВУАН) у 20–30-х роках стала головним осередком фундаментальних досліджень. Вона об'єднувала найкращих вчених, частина з яких повернулася з еміграції на хвилі українізації.

Видатні науковці:

Михайло Грушевський (Історія)

Євген Патон (Електрозварювання)

Михайло Кравчук (Математика)

Олександр Палладін (Біохімія)

Лев Ландау (Фізика)

Засновником нового напряму в українському живописі став Михайло Бойчук. Представники школи бойчукістів створили самобутній національний стиль, який поєднував традиції українського іконопису, візантійського мистецтва та раннього італійського Відродження з модерними художніми формами.

Головні монументальні проєкти:

Розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.).

Оформлення санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928 р.).

Розпис Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935 рр.).

Панівним стилем архітектури в цей період був конструктивізм - відкидання зайвого декору (ліпнина, колони) на користь суворої функціональності, геометричних форм та нових матеріалів (залізобетон, скло, метал). Архітектура цього періоду мала обслуговувати потреби нового індустріального суспільства.

Риси конструктивізму:

Функціональність (форма будівлі повністю залежить від її призначення).

Естетика геометрії (поєднання чітких кубів, циліндрів, ліній).

Масштабне скління (величезні вікна, скляні галереї для максимального освітлення).

Нові типи будівель (палаци культури, фабрики-кухні, будинки-комуни, робітничі клуби, великі адміністративні центри).

В 1920-х рр. зароджуэться украънський кынематограф. У 1922 році було створено ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Засновано кіностудії в Києві та Одесі. Головною постаттю епохи став режисер світового масштабу Олександр Довженко. Його німа трилогія («Звенигора», «Арсенал», «Земля») увійшла до скарбниці світового кінематографа.

4. Встановлення тоталітарного контролю та соцреалізм

Відчувши небезпеку для комуністичного режиму з боку українізації, державне керівництво на межі 1920-1930-х рр. почало швидке її згортання. Ідейну основу для цього заклала «теорія боротьби двох культур» сформульована у 1923 році секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем.

Він штучно розділив культуру в УСРР на дві частини за класово-національною ознакою:

Російська культура асоціювалася виключно з містом, пролетаріатом (робітниками) та прогресом. Більшовики вважали її «передовою» та революційною.

Українська культура асоціювалася виключно із селом, селянством та минулим. Її таврували як «відсталу», патріархальну та хуторянську.

Оскільки місто і пролетаріат завжди перемагають село, то в ході природної «боротьби» російська культура та мова неминуче витіснять українську. Тому комуністична партія не повинна штучно підтримувати українську мову чи впроваджувати українізацію. Будь-яка підтримка української культури з боку держави оголошувалася «регресом» та «підігруванням куркулям». Натомість пропонувалося узаконити панівне становище російської мови в містах та держустановах.

Попри офіційне засудження у 1923 році, на початку 1930-х років сталінський режим де-факто повернувся саме до ідей Дмитра Лебедя.Українізацію згорнули під приводом боротьби з «націоналістичним ухилом». Російську мову знову проголосили мовою «міжнаціонального спілкування» та прогресу.Українську культуру знову загнали в рамки сільського фольклору («шароварщини») або жорстко уніфікували через соцреалізм.

 Соціалістичний реалізм — єдиний офіційно дозволений радянським режимом художній метод у літературі та мистецтві СРСР, запроваджений у 1934 році. Основна ідея: мистецтво має зображувати дійсність не такою, якою вона є, а «в її революційному розвитку» (тобто показувати вигадане ідеальне комуністичне майбутнє як реальність).

Одночасно були розгорнуті масові репресії проти українських діячів культури.

«Розстріляне відродження» — покоління українських митців 1920–1930-х років, які створили шедеври світового рівня на хвилі українізації, а потім були планомірно знищені або зламані радянським тоталітарним режимом.

Етапи репресій:

Зведення будинку «Слово» (1928 р.)

Судовий процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) (1930 р.)

Розгортання арештів, самогубство М. Хвильового (1933 р.)

Масові розстріли в урочищі Сандармох (1937 р.)

Сценарії долі українських митців:

Фізичне вбивство (Курбас, Куліш, Бойчук).

Повільна смерть у ГУЛАГу (Плужник).

Психологічний злам та примус до соцреалізму: (Тичина, Рильський, Сосюра).

Заборона творів.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Підготувати коротку презентацію або есе (до 1 сторінки) про долю одного з представників «Розстріляного відродження» (наприклад, Леся Курбаса або Миколи Хвильового).