Відновлення політики радянізації в західних областях України.
План
1. Особливості радянізації
2. Становище церкви
3. Боротьба УПА
4. Операція «Вісла
1.
Особливості радянізації
Радянізація — це система
заходів, спрямованих на установлення радянської влади, побудову
соціалістичного суспільства за економічною та політичною моделлю СРСР у
західноукраїнських землях.
Основні заходи
радянізації:
–
поширення радянського законодавства;
–
уніфікація адміністративно-територіального
устрою (скасування поділу на воєводства, поділ на області та райони і т.
ін.);
–
направлення зі східних районів великої
кількості кадрів (часто російськомовних);
–
націоналізація промислових підприємств;
–
конфіскація поміщицького та інших великих
землеволодінь і передача землі селянам;
–
початок примусової колективізації (весна
1940 р.);
–
заборона всіх політичних партій,
громадських, кооперативних, культурно-освітніх товариств, створених раніше;
дозволено діяльність лише КП(б)У, комсомолу, радянських профспілок;
–
розширення мережі навчальних закладів усіх
рівнів; заснування бібліотек, клубів тощо;
–
українізація освіти, преси;
–
уведення безкоштовного навчання, медичного
обслуговування;
–
суворий контроль партійно-радянського
керівництва над усіма сферами життя;
–
командно-адміністративні методи
впровадження радянської політики;
–
нехтування місцевих особливостей та традицій;
–
утиски церкви, особливо греко-католицької;
–
репресії щодо місцевого населення;
депортація у східні райони.
Результатом політики радянізації стало, з
одного боку, покращення рівня життя найбідніших прошарків населення, розвиток
економіки краю, а з іншого — зростання незадоволення репресивними методами
влади, підтримка серед населення ідеї створення самостійної Української
держави, вступ до загонів оунівців.
У період 1939-1941 рр. радянський режим ще не встиг
зміцнитися на західноукраїнських землях. Тому після війни партійні й державні
керівники СРСР провадили політику насадження моделі радянської влади в Західній
Україні. Цей процес отримав назву «радянізація». Він включав у себе
колективізацію, індустріалізацію, культурну революцію і масові репресії проти
невдоволених новою владою. Зробити це намагались у найкоротші строки,
незважаючи на опір місцевого населення. Крім небажання набувати статусу
«радянського народу», західні українці пам’ятали перші уроки спілкування з
радянською владою. Вони жахалися колективізації і переслідувань на релігійному
ґрунті. Їхні побоювання виявились не даремними. Для впровадження радянського
способу життя в Західну Україну були направлені потужні політичні та військові
сили.
Відразу ж за вступом Радянської Армії в Західну
Україну на роботу в місцеві органи влади, господарську, політико-партійну та
інші сфери із східних областей надсилаються працівники різних спеціальностей.
До середини 1946 р. сюди було направлено 86 тис. спеціалістів. Місцевим кадрам
на той час не довіряли. На другорядні посади було направлено 53 тис. місцевих
активістів — здебільшого
на рівні району або села. Так, з 15 120 номенклатурних посад в обкомах партії в
Західній Україні наприкінці 1946 р. місцеві працівники займали лише 1832 (12,1
%). Першими заходами нової влади стало утворення спочатку тимчасових, а потім
постійних місцевих органів влади у формі рад. Здійснюються націоналізація
промисловості, реквізиція цінностей у банках, одержавлюються житловий фонд,
сфера торгівлі, установи культури, школи, інші навчальні заклади, оголошуються
державною власністю залізничний транспорт та вся сфера його обслуговування,
ліси, надра тощо. Великі маєтки конфісковуються, а їх землі передаються
безземельним і малоземельним селянам. Власників великих промислових
підприємств, господарів хуторів, населення прикордонної смуги (загалом 900 тис.
осіб) було виселено і депортовано до віддалених районів СРСР.
За вказівками з Москви і Києва керівництво на місцях запроваджувало ті ж
порядки, що панували в інших куточках держави.
Запитання
1. Чи
відрізнялися заходи радянізації від тих, що проводила радянська влада у
1939-1941 рр.?
2.
Як до
цих заходів ставилося місцеве населення?
3.
Яку
мету переслідувала радянізація?
2. Становище церкви.
З
приходом до влади у 1901 році митрополита Андрея Шептицького українська
греко-католицька церква (УГКЦ), яка й до цього часу користувалася
великим авторитетом в Західній Україні стає всенародною і впливовою
інституцією, з якою були змушені рахуватися державні органи Польщі, Німеччини а
згодом і радянської Росії.
Після
повернення радянської влади на Західну Україну влітку 1944 р. Москва почала
готуватися до ліквідації греко-католицької церкви. Єдиною перешкодою до цього
був авторитет Андрея Шептицього. 1
листопада 1944 р. на 79 році життя помирає митрополит Шептицький і УГКЦ очолює
його послідовник Йосиф Сліпий. У грудні
того ж року він відправив делегацію представників УГКЦ до Москви. Делегати
внесли 100 тис. крб. до фонду Червоного Хреста на оборону країни та
висловили «подяку за визволення» на адресу Й. Сталіна й уряду. Делегацію
запевнили у можливості вільного сповідування греко-католицької віри. Однак на
той момент доля УГКЦ вже була вирішена.
Смерть митрополита Андрея
Шептицького 1 листопада 1944 р. стала сигналом до початку кампанії проти
церкви. Греко-католиків звинувачували у пособництві нацистам та українським націоналістам.
17 березня 1945
р. Й. Сталін особисто схвалив письмові пропозиції щодо ліквідації УГКЦ за
допомогою переведення її під юрисдикцію Московського патріархату.
Початок
цілеспрямованого наступу на УГКЦ пов'язаний з появою 8 квітня 1945 р. у газеті
"Вільна Україна" статті "З хрестом чи мечем" під
псевдонімом В. Росовича. У ній УГКЦ звинувачувалась у співпраці з німцями і
зв’язках з ОУН. Статтю передрукували інші видання Західної України та поширювали
окремою брошурою. Після пропагандистської роботи щодо дискредитації УГКЦ як
"ворога народу" 11 квітня у соборі св. Юра у Львові НКВС заарештувало весь єпископат УГКЦ на чолі з митрополитом Й.
Сліпим, а також багатьох священиків. Водночас масові арешти відбулися у
Станіславі та інших містах. Всього, за даними НКДБ УРСР, у 1945 р. в
Україні було заарештовано 96 священників УГКЦ.
У травні
1945 р. під контролем радянських органів держбезпеки була утворена
"ініціативна група" з греко-католицького духовенства, яка
агітувала за розрив унії з Римом. Діючи вмовляннями та погрозами, що часто
завершувалися арештом незгодних, "ініціативна група" здобула
підтримку невеликої кількості священиків і мирян, які погодилися на перехід під
юрисдикцію Російської православної церкви (РПЦ) і ліквідацію УГКЦ. Незважаючи
на офіційні протести греко-католиків, влада постановила
"возз’єднати" УГКЦ та РПЦ в рік 350-ліття Берестейської унії.
Для цього обрали відповідний день – першу неділю Великоднього посту або ж
неділю Православ’я, коли читають анафему всім розкольникам. Своєрідним
попередженням напередодні проведення Собору для духовенства, яке ще
сумнівалося в доцільності "возз'єднання", стала публікація в пресі
заяви про завершення слідства над Й. Сліпим та єпископами УГКЦ і направлення
справи на розгляд військового трибуналу. Практично безперервно тривали арешти
непокірних священиків і мирян.
 |
| Йосип Сліпий |
Згідно
з церковними канонами Собор вважався недійсним, якщо його скликають і проводять
ієрархи іншої церкви, а організатори Львівського собору на час його проведення
вже були єпископами та священиками РПЦ. Відсутність митрополита та єпископів
УГКЦ позбавила зібрання канонічності. Та це не перешкодило кремлівському
керівництву. 8-10 березня 1946 р. на Львівському церковному соборі 216
делегатів від духовенства і 19 від мирян прийняли рішення про скасування
Берестейської унії 1596 р., ліквідацію УГКЦ та приєднання до РПЦ. За
схожим сценарієм у 1949 р. Мукачівська єпархія проголосила ліквідацію Ужгородської унії та приєднання до
РПЦ греко-католицької церкви Закарпаття.
До липня 1947 р. від мукачівської
єпархії відібрали 73 церкви, 15 священиків було вислано до Сибіру, 3 убито, а
36 втекли за кордон. На мукачівського єпископа Г. Ромжу було вчинено замах, але
він залишився живим. Пізніше він був отруєний в лікарні. Після цього закрили
всі греко-католицькі церкви і 50 священиків засудили до різних строків
ув’язнення. У серпні 1949 р. Московським патріархом було проголошено «добровільне
возз’єднання мукачівської єпархії з Російською православною церквою».
Ліквідація УГКЦ була складовою частиною плану радянізації
західноукраїнських земель. Вона повинна була підірвати опору
національно-визвольного руху і духовну опору західних українців.
Проте УГКЦ остаточно не припинила свого існування. Її легальні структури
існували за межами УРСР, а нелегальні діяли на західноукраїнських землях і мали
назву «церква в катакомбах».
Запитання
1. Яка роль відігравала УГКЦ у житті Західної України?
2. Чому радянській владі було важливо ліквідувати
УГКЦ?
3. Що стало приводом до ліквідації УГКЦ?
4.
Боротьба УПА
Чинячи опір радянському тоталітарному режиму, місцеве населення вдавалося
до різних методів боротьби: від саботажу до збройного опору. Організатором
цього була УПА, яка в 1946 р. об’єдналась з підпіллям ОУН в єдину структуру
ОУН—УПА. Політичною надбудовою УПА була Українська Головна Визвольна Рада
(УГВР) — організація створена 11 липня 1944 р., покликана здійснювати
керівництво національно-визвольним рухом в Україні. УГВР очолювали Р. Шухевич,
В. Кук, М. Лебедь, Ю. Липа та інші. УГВР прийняла низку законодавчих актів —
«Устрій», «Платформа», «Універсал», але основну увагу зосереджувала на
підготовці бойових дій.
На завершальному етапі Другої світової війни керівництво ОУН—УПА вело
активну підготовку до боротьби з радянськими військами. У 1945-1946рр. УПА
(кількість 20—25 тис. вояків) взяла під контроль значні території Західної
України. Після завершення бойових дій в Європі проти УПА були кинуті війська
МВС-МДБ. Величезні райони на території Волині та у передгір’ях Карпат
блокувалися і прочісувалися. Усіх, хто хоч якоюсь мірою був пов’язаний з
опором, знищували або відправляли в Сибір.
Зазнавши великих втрат, УПА здійснює рейди, щоб прорватися у Західну
Німеччину та Австрію. Ті, що не могли прорватися, розділились на невеликі
групи, здійснюючи напади на активістів радянської влади, знищуючи колгоспи, МТС
та інші господарчі об’єкти. Пропаганда, жорстокість та підступність радянських
каральних органів, а також ефективні соціально-економічні зміни та поширення
колективізації зробили неможливим продовження опору. У березні 1950 р. в
сутичці під Львовом загинув командир УПА Р. Шухевич (генерал Тарас Чупринка).
Його наступник В. Кук вже не міг координувати дії розрізнених загонів, які в
основному вели боротьбу за виживання. Невеликі загони діяли до середини 1950-х
років. Повідомлення про викриття окремих військових груп траплялися і на
початку 1960-х років. Зрештою рух Опору згасає. Сильного удару
націоналістичному руху було завдано після вбивства агентом КДБ у Мюнхені Л. Ребета
(1957) і С. Бендери (1959). 170 тис. членів ОУН—УПА було засуджено і
відправлено до таборів. Проте і в таборах повстанці не припиняли боротьбу. Вони
ставали одними з головних організаторів хвилі повстань і бунтів, що прокотилися
таборами ГУЛАГу в 1946—1955 рр., а також припинили в таборах терор карних
злочинців проти політичних.
Етапи
збройної боротьби ОУН-УПА з радянською владою
І етап (1944-1946 рр.) — спроба утримати під своїм
контролем великі території і ведення боїв великими силами із застосуванням
артилерії й мінометів. Об'єднання сил радянських військ держбезпеки, прикордонників.
У тяжких боях загинуло до половини особового складу УПА.
ІІ етап (1947 — перша половина 50-х років) — зміна
тактики: поділ армії на невеликі мобільні групи, ведення боротьби
партизанськими методами. Загибель у с. Білогорща біля Львова головнокомандувача
УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 р.). Спад організованого опору (хоча окремі
загони ще діяли до 1956 р.).
Методи боротьби
|
ОУН-УПА
|
Радянська влада
|
|
–
напади на частини НКВС і
військові підрозділи, терористичні акти проти радянських і партійних діячів;
–
убивство місцевих активістів,
які перейшли на бік радянської влади;
–
масовий терор проти вчителів,
лікарів, інженерів, працівників культури, направлених на роботу зі сходу;
–
активна антирадянська
пропаганда
|
–
воєнні дії проти формувань
ОУН-УПА регулярних частин армії та НКВС;
–
масове виселення населення
з районів розташування баз УПА;
–
депортації як окремих сімей,
так і цілих сіл, що були пов'язані з УПА;
–
провокації спецгруп НКВС з
перевдяганням у форму УПА (пограбування і знущання з місцевого населення,
вбивства)
|
 |
| Агітація УПА, спрямована проти радянської влади |
Запитання
1.
Яку роль відігравала УПА на західноукраїнських землях?
2.
Чому місцеве населення підтримувало ОУН-УПА?
3.
Чи змінилася на вашу думку історія нашої держави якби радянській владі не
вдалося б ліквідувати УПА? (Якщо так, то яким чином?)
4.
Операція «Вісла»
У складі Польщі після
війни опинилися споконвічні
українські землі - Лемківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя, на яких
залишилось понад 700 тис. українців.
Треба зауважити,
що українців депортували з їхніх етнічних земель, поляків - ні. Під час депортації,
як з радянської, так і з польської сторони застосовувалися численні зловживання
і наруга над переселенцями.
Кульмінаційним
моментом домовленої між СРСС та Польщею депортації стала Операція «Вісла», скерована проти українців Закерзоння і
відділів УПА, які обороняли українське населення
від насильницького виселення з автохтонних прадідівських земель.
Приводом до початку операції “Вісла” стала загибель 28 березня 1947 року у
районі с. Яблочне у бою із загоном УПА заступника міністра оборони Польщі
генерала Кароля Сверчевського. Того ж дня на нараді політбюро Польщі було
прийняте рішення про повну депортацію українського населення в новостворені на
колишніх німецьких землях воєводства.
28 квітня 1947 року о четвертій годині ранку шість польських дивізій і
загони Корпусу безпеченьства публічного (назва органів польської служби
безпеки) оточили райони, в яких компактно проживало українське населення.
Акція “Вісла” була другим етапом етнічних чисток, спрямованих проти
українського народу.
Вже до 31 липня 1947 року, за польськими даними, було переселено 140575
чоловік, посаджено в концтабір Явотно 3800 чоловік, убито 655 чоловік,
арештовано 1466 члені українського національного підпілля.
Безпосередньо виселення проводилось чітко організовано і сплановано: село
оточувалося військами, на збори українцям надавалось від двадцяти хвилин до
двадцяти годин, – в залежності від можливості загрози з боку УПА.
Відповідно до зв’язків з УПА населення поділяли на категорії «А», «В», «С».
Розміщувати в одному місці більш ніж дві сім’ї категорії «А» заборонялося.
Також існували правила розміщення на новому місці не ближче, ніж на певній
відстані до морських і сухопутних кордонів Польщі, великих міст, а також щоб не
була перевищеною квота в 10% для українського населення в одному населеному
пункті. Варто зазначити, що всі ці правила і асиміляційні заходи реально не
могли бути виконаними, тому в деяких населених пунктах кількість українців все
одно досягала 50% і більше.
В основному історики виділяють дві основні причини проведення операції:
1) боязнь перед СРСР з його постійними планами “визволення західних братів” та
змінного кордону внаслідок цього.
2) остаточне прагнення асимілювати
українців.
Запитання
1.
Покажіть на карті території які відійшли до Польщі в результаті
операції «Вісла».
2.
Яку роль було відведено УПА в операції «Вісла»?
3. Чи могли
українці західної України запобігти своїй участі? Чому?
4.
Чому лідери західних держав саме таким чином розіграли «українську карту»?
З усіх теренів
України, що потерпіли в ході війни та нацистської окупації, у найгіршому
становищі були західноукраїнські землі. Повоєнна розруха посилювалась впертою
боротьбою загонів УПА проти насадження радянського тоталітарного режиму. І хоча
повстанський національно-визвольний рух був придушений, він змусив сталінсько-радянську
тоталітарну машину призупинитися і бути більш обережним у здійсненні
радянізації.
ПРЕЗЕНТАЦІЯ
Домашнє завдання.
Хлібовська Г.М.; Наумчук О.В. "Історія України 11 клас" § 5 с. 30-36
