Здобутки і прорахунки Центральної Ради

 Практичне заняття

«Здобутки і прорахунки Центральної Ради»

Завдання

1.  Ознайомтесь з наданими документами.

2.  Проаналізуйте джерела за змістом і визначте здобутки й прорахунки Центральної Ради (ЦР) у державотворчому процесі.

3.  Чи завжди на вашу думку можна погодитись з коментарями істориків? Поясніть свою думку.

 

Уривок зі статті С. В. Кондратюка «Державотворча діяльність Української Центральної Ради»

«Зорганізувавшись як інтелігентська київська культурницька громадська організація, вона (ЦР) за цих 13 місяців пройшла складну еволюцію і, зреш­тою, стала авторитетним представницьким політичним органом українського народу, органом, який взяв на свої плечі титанічну ношу — побудову незалеж­ної Української держави. Історико-правове значення ЦР у тому, що вона при­несла українському народові за час свого існування таке:

•         своєю діяльністю ЦР остаточно розвіяла досить поширені сумніви щодо власне можливості існування української нації;

•         з політичної точки зору вона вистояла в дуже складній ситуації й не посту­пилася російському Тимчасовому урядові;

•         успішно переважила українських більшовиків, змусивши їх звертатися по допомогу до Росії;

•         прагнучи демократичного, парламентського правління, Центральна Рада залишилася відданою своїм прагненням;

•         вимогою українського самоврядування вона піддавала серйозному сумніву раніше недоторканний принцип «єдиної і неподільної» Росії і Примушува­ла як Тимчасовий уряд, так і пізніше більшовиків відступати (хоча б теоре­тично) від цього великодержавницького шовіністичного постулату;

•   зробила прорив на міжнародну арену, домоглася дипломатичного визнання незалежності УНР низкою європейських держав, заклала власну дип­ломатію;

•        ЦР наполягала на визнанні прав українського народу на власну державу: збройні сили, фінансово-кредитну систему, митну службу, культуру і мову. Без сумніву, Центральна Рада мала свої помилки і прорахунки, які призве­ли до її поразки. Насамперед, безпосередньою причиною падіння Центральної Ради стала неспроможність виконати зобов’язання перед німцями, передбачені Брестською угодою. Однак це — наслідок, аніж причина. Бо до загальної пораз­ки Центральної Ради спричинились передусім відсутність дієздатних збройних сил та відрегульованого адміністративно-управлінського апарату (відсутність адміністративної системи взагалі), що не давало змоги ЦР підтримувати ефек­тивний зв’язок з повітами та селами, які були її потенційною опорою.

І, мабуть, Центральну Раду призвів до поразки недостатній розвиток українського національного руху. По суті, вона змушена була розпочати державне будівництво до завершення процесу національного відродження. Зазначимо, що через репресивну сутність царизму, його дискримінаційну політику стосовно українців, а також у зв’язку із соціально-економічними особливостями українського суспільства більшість освічених людей в Україні становили росіяни або зрусифіковані українці. Український національний рух ще не охопив міста, котрі залишались твердинями росіян та зрусифікованих меншостей, і саме тут найбільше переважали войовничі антиукраїнські настрої. Звідси — величезна нестача компетентних людей для організації комплектування армії, а також адміністративного апарату Української держави ».

 

 

В. Винниченко. «Відродження нації»

«...Це був вислов усієї нації. Це було не тільки координоване, сполуче¬не співробітництво всіх українських партій і впливових організацій, а виразний, необхідний прояв існування української нації. Центральна Рада явилась найкращим доказом цього. Коли б вона не виникла в Києві, то утворилася би в Харкові, у Полтаві, Одесі. Вона мусила бути, бо нація мусила, як така, як уся нація, як певний організм, мати єдиний вираз, єдиний орган свого проява. Це був центр, до якого радіусами стікались усі хилитання пробудженої, національної енергії; з усіх куточків, з усіх великих і малих пунктів животворіння національного організму простяглись до центру нерви нації...

Але далі в нас не вистачило сміливости, одваги, широти й далекосяжності погляду. Ми злякались «темних інстинктів» мас, ми перестрашились їхньої великої простоти, нам забракло дальшого, більшого ентузіазму.

А забракло через те, що ми не мали сильного, національно свідомого проле¬таріату. Наше робітництво силою проклятих історичних умов було в переважній більшості своїй зденаціоналізовано, зрусіфіковано. Через те ми не мали широких пролетарських мас, які б силою свого войовничого, революційного духу підпихали нас, керовників, які б вимагали від нас рішучости, які б виділили з себе нові кадри революційних керівників, і національно свідомих, і соціально одважних. Наша головна опорна сила була в селянстві. І то не в голоті сільській, а в більш заможному селянстві як більш розвиненому й національно-свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керівної ролі не грало, воно завжди йшло за більш розвиненими й революційними класами. Отже, воно й у нас не могло витворити сили ініціативи, не могло дати нових керівників. Найбільше, що воно могло зробити, — це одвернутись від тих, хто не задовольняв його, й піти за рішучими й сміливими.

Але замість того, щоб іти до свого пролетаріату, хоча би й ще не зовсім пробудженого національно, замість того, щоб будити його й набиратись у нього с ціальної рішучості й одважності, замість того, щоб, пішовши з ним соціально, повести його за собою національно, ми одсахнулись від нього, ми злякалис його й навіть того селянства, що пішло за ним.

Це була основна помилка й хиба наша. А з неї вже консеквентно стали випливати й усі наші дальші, болючі й шкідливі помилки. І головною з них було фальшиве розуміння нашої національно-української державності».