Структура та філософський аналіз суспільства. Соціальна стратифікація

 Структура та філософський аналіз суспільства. Соціальна стратифікація

Суспільство – це досить складна система взаємовідносин між людьми. Тому велику увагу при його дослідженні соціологи приділяють основним елементам суспільства – соціальним спільнотам. Сьогодні ми дізнаємося, як розрізняють соціальні спільноти, яким чином вони формуються та як може змінюватися статус індивіда всередині спільноти.

1. Філософський аналіз суспільства

Філософія розглядає соціум як надскладну систему, що складається з чотирьох головних сфер:

Економічна (виробництво, обмін);

Політична (влада, держава);

Соціальна (взаємодія груп, верств);

Духовна (культура, релігія, наука).

Протягом історії філософи по-різному пояснювали, що є рушійною силою соціуму. Сформувалися такі основні підходи до цієї проблеми:

Натуралістичний (клімат, географічне положення, біологічні імпульси людини) - життя суспільства цілком підпорядковане природним законам.

Ідеалістичний (зміна цінностей, релігійні вірування, наукові відкриття, воля видатних осіб) - суспільство є продуктом свідомості, світового духу або ідей.

Матеріалістичний (економіка) - спосіб виробництва матеріальних благ (економічний базис) визначає політику, право, культуру й релігію (надбудову).

Психологічний (взаємодія між людьми) - суспільство — це мережа комунікацій, смислів та символів, які люди створюють у процесі щоденної взаємодії.

Похідним від попередньої проблеми є питання розвитку соціуму: «Куди рухається суспільство?»

Аналізуючи суспільство у часі, філософи сформували три концепції розвитку:

Лінійно-прогресивна (Оптимістична) - суспільство рухається вперед від дикунства до вищих форм свободи й розуму.

Циклічна (Культурологічна) - суспільства (цивілізації) народжуються, розквітають і неминуче гинуть, як живі організми (О. Шпенглер, Дж. Тойнбі).

Постмодерністська (різоматична) - рух суспільства хаотичний, немає єдиного центру чи фіналу історії. Це мережа випадкових подій та інтерпретацій.

2.  Соціальна структура суспільства та її складові елементи

Суспільство як соціальна система характеризується різноманітними, багатогранними людськими відносинами та певним внутрішнім устроєм. Соціальна структура суспільства — це сукупність його елементів (індивідів, соціальних спільностей та інститутів), взаємозв’язок між ними. Основними складовими суспільства є соціальні спільноти.

Соціальні спільноти — це групи людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільними справами, спільною діяльністю тощо. Існують певні види соціальних спільностей, що характеризуються кількісними та якісними особливостями.

Основні види соціальних спільнот

За ступенем стійкості	За розмірами	За способом утворення	За змістом
Стійкі Середньостійкі Тимчасові (нестійкі)	Великі Середні Малі	Формальні Неформальні	Демографічні Професійні Територіальні Етнічні Конфесійні

Одні спільноти складаються об'єктивно, незалежно від волі та бажання людей (класи, верстви, нації), інші ж утворюються свідомо і цілеспрямовано (політичні організації, громадські організації, партії та інші ).

Між окремими компонентами соціально структурованого суспільства існують необхідні взаємозв'язки, тобто соціальні відносини.

Соціальні відносини органічно пов'язують соціальні спільноти в соціальну структуру, виступаючи її механізмом, а соціальна структура являє собою форму, яка організовує їх у певну цілісність. Соціальні відносини об'єднують соціальні спільноти у цілісну соціальну систему.

3.  Соціальна стратифікація, соціальна мобільність

Сучасне суспільство характеризується наявністю груп, які мають в своєму розпорядженні значно більші ресурси багатства та влади, ніж інші групи. Існуючу в суспільстві (спільнотах та групах) нерівність між індивідами та об'єднаннями індивідів, що виявляється в неоднаковому доступі до соціальних благ і ресурсів та володінні ними, називають соціальною стратифікацією.

Соціальна стратифікація – це поділ суспільства на прошарки (страти) за ознакою нерівності між ними, який існує в певному суспільстві, в певний історичний період. Ієрархічно організовану структуру соціальної нерівності, можна уявити у вигляді розподілу всього суспільства на страти, ранги, класи. Існують 2 основні підходи до вивчення соціальної стратифікації:

Функціональний – в суспільстві існують позиції, посади більш і менш важливі для його функціонування. Важливіші посади потребують більше знань і кваліфікації. Щоб спонукати індивідів здобувати їх (жертвувати чимось) їм надають більше можливостей доступу до соціальних благ.

Конфліктний – обмеженість ресурсів викликає боротьбу за них (багатство, владу, славу). В цій боротьбі і формуються прошарки суспільства.

Соціальна стратифікація має такі особливості:

•    стратифікація - це рангове розшарування населення, коли вищі верстви знаходяться у більш привілейованому становищі, ніж нижчі;

•    кількість вищих верств значно менша, за нижчих.

Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

Дохід	Гроші
Влада	Кількість підлеглих
Освіта	Дипломи, роки, знання
Престиж	Рівень поваги (суб'єктивний показник)

Історичні типи стратифікації:

Рабство — абсолютна форма нерівності, коли одна людина є власністю іншої.

Касти — закрита система, статус визначається релігійною приналежністю від народження (наприклад, в Індії). Перехід неможливий.

Стани — юридично закріплений поділ (дворянство, духовенство, селянство) з обмеженою мобільністю.

Класи — відкрита система сучасного суспільства. Поділ базується на економічних чинниках. Статус можна змінити.

Соціальна мобільність — це переміщення людей у суспільстві з одних соціальних верств, прошарків в інші, а також просування їх на позиції з вищим або нижчим, залежно від їхніх власних якостей та соціальних умов, статусом.

Виділяють два типи соціальної мобільності — горизонтальну та вертикальну.

Горизонтальна мобільність — це переміщення індивіда або соціальної групи від однієї соціальної позиції до іншої, що лежать на такому самому рівні, тобто без зміни соціального статусу.

Вертикальна мобільність — це сукупність взаємодій, що сприяє переходу індивіда або соціальної групи з однієї соціальної верстви, соціального статусу на більш високий, або більш низький рівень.

У свою чергу, вертикальна мобільність може бути висхідною, коли індивід збільшує свої доходи, підвищує освіту, здобуває владу, визнання, престиж, статус - здійснює соціальний підйом і є мобільним угору, і низхідною, коли індивід втрачає у власності, владі, визнанні, статусі.

Вертикальна мобільність може бути як індивідуальною, яка стосується окремого індивіда, так і колективною, яка характерна для цілої групи.

Соціальна стратифікація — це природний механізм структурування соціуму. Проте сучасні держави прагнуть зменшити розрив між найбагатшими та найбіднішими для забезпечення стабільності через розширення середнього класу.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Спробувати побудувати власну схему стратифікації сучасного українського суспільства, використовуючи вивчені критерії. Виділити проблеми, які виникнуть під час побудови схеми.

Українська культура в II половині XX – першій чверті ХХІ ст.

 Українська культура в II половині XX – першій чверті ХХІ ст.

1. Українська культура в перші повоєнні роки та період «Відлиги» (1945–1960-ті роки)

Під час війни режим послабив тиск на суспільство, щоб мобілізувати патріотизм (зокрема український) для боротьби з нацизмом. Після перемоги культуру почали повертати до тоталітарних рамок. Головною метою режиму в Україні було знищити паростки національного відродження, звинуватити інтелігенцію в «українському буржуазному націоналізмі» та закріпити верховенство російської радянської культури.

«Ждановщина» (1946–1949 рр.) — це агресивна ідеологічна кампанія сталінського режиму в СРСР, спрямована на відновлення жорсткого контролю над суспільством після Другої світової війни, викорінення західних впливів («космополітизму») та придушення будь-яких проявів української національної самобутності.

В Україні ждановщина яскраво проявилася в цькуванні діячів культури, які в своїй творчості, на думку представників влади, виходили за межі соцреалізму. А. Жданов: «Єдиний можливий конфлікт у радянській культурі — це конфлікт доброго з іще кращим». Володимир Сосюра піддався нищівній критиці у газеті «Правда» за вірш «Любіть Україну» (написаний 1944 року). Поета звинуватили в тому, що він любить «якусь позакласову Україну», а не радянську. Критикували за «ідейну нечіткість» та відхилення від соцреалізму Максима Рильського, Юрія Яновського, Андрія Малишка. Опера Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» зазнала жорстокої критики за те, що в ній нібито «недостатньо яскраво показано прогресивну роль російського народу» у долі України.

 «Наслідки ждановщини»

Сфера	Вплив кампанії
Свобода творчості	Повна ліквідація свободи вираження; митці працювали під постійним страхом арешту
Розвиток культури	Штучне гальмування мистецтва та літератури, насадження примітивного офіційного вихваляння Сталіна
Міжнародні зв'язки	Повна культурна ізоляція України від світового, європейського культурного контексту
Атмосфера в суспільстві	Залякування інтелігенції, розмежування всередині творчих спілок через практику публічних доносів та самокритики

 ХХ з’їзд КПРС засудив культ особи Сталіна. Почалася «відлига» — часткова лібералізація режиму та послаблення цензури. Повернення із заслання та посмертне відновлення імен деяких діячів «Розстріляного відродження» (М. Куліша, Л. Курбаса) повернуло молоді зв'язок із традицією. Молодіжні та протестні рухи у Європі та США, розвиток світового модернізму та рок-культури проникли крізь «залізну завісу». Все це спричинило появу феномену «шістдесятництва.

Шістдесятництво — це рух української національно-свідомої інтелігенції 1960-х років, яка виступила за захист української мови, культури, свободу творчості та оновлення радянського суспільства. Головним центром руху в Києві став Клуб творчої молоді (КТМ) «Супутник» (1959–1964 рр.), створений при Жовтневому палаці. Очолював його режисер Лесь Танюк. У Львові подібну роль відігравав клуб «Пролісок» (керівник — Михайло Косів).

Діяльність шістдесятників:

Літературні вечори та лекції (популяризували заборонену історію та читали власні новаторські вірші)

Пошук правди про репресії (організували експедицію в Биківню (Л. Танюк, А. Горська, В. Симоненко), де виявили масові поховання жертв НКВС)

Популяризація української культури (організовували етнографічні свята, вертепи, мандрівки для збору фольклору)

Самвидав (нелегально копіювали і поширювали твори, які не пропускала цензура).

Сфера	Представники	Особливості творчості / Внесок
Література	Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко	Повернення у центр літератури людини з її почуттями, а не радянської партії. Гостра громадянська лірика, право на експеримент у формі
Живопис та графіка	Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький	Поєднання традицій українського авангарду, іконопису та народного мистецтва. Монументальні мозаїки та вітражі
Критика та публіцистика	Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний	Ідеологічний фундамент руху. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де довів антиукраїнську суть політики Кремля

Шістдесятництво починалося як суто культурне, естетичне явище. Проте через тиск влади рух швидко політизувалося. Перша хвиля масових арештів української інтелігенції. 4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) І. Дзюба, В. Стус та В. Чорновіл закликали присутніх підвестися на знак протесту проти арештів. Це був перший публічний політичний протест в УРСР за довгі роки.

Після приходу до влади Л. Брежнєва «відлига» завершилася. Частина шістдесятників під тиском пішла на компроміс із владою. Інша частина обрала шлях відкритої політичної боротьби, перетворившись на дисидентів-правозахисників (В. Стус, В. Чорновіл, Л. Лук'яненко), і опинилася в радянських таборах.

2. Період «Застою» та «Перебудови» (1970-ті – 1980-ті роки)

Після зміщення Петра Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ (1972) та приходу до влади Володимира Щербицького в Україні розпочався період жорсткої політичної та культурної реакції. На початку 1972 року відбувся «великий погром» — масові арешти української інтелігенції, шістдесятників та правозахисників. В республіці розгорнулася широка кампанія з русифікації. Українську мову витісняли з освіти, науки, державного управління та медіа. Видавалися циркуляри (наприклад, таємна постанова ЦК КПРС 1978 року — «пашківський указ» про підвищення зарплат учителям російської мови), які робили українську мову «неперспективною». Будь-які модерністські чи національні пошуки в мистецтві оголошувалися «антирадянськими». Митці були змушені або йти на компроміс і хвалити партію, або мовчати (як Ліна Костенко, яка 16 років писала «в шухляду»). Культурне та суспільне життя, яке не контролювалося державою, перейшло в нелегальну площину (самвидав, тамвидав).

Попри тиск, у цей період з'являлися шедеври, які стали класикою:

Музика: Розквіт української естради завдяки Володимиру Івасюку («Червона рута», «Водограй»). Трагічна загибель композитора у 1979 році стала шоком для суспільства і вилилася у масову акцію протесту під час його похорону у Львові.

Кінематограф: Створення легендарного фільму «Вавилон ХХ» (1979) режисера та актора Івана Миколайчука, що продовжив традиції поетичного кіно.

Література: Публікація після тривалого мовчання історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» (1979), який став дефіцитом і переписувався від руки.

Живопис: картини Марії Приймаченко і Катерини Білокур.

Політика «гласності», проголошена Михайлом Горбачовим, збіглася з Чорнобильською катастрофою. Це змусило інтелігенцію відкрито заговорити про екологічні та національні загрози. Протягом періоду перебудови активно відбувалися ліквідація «білих плям» історії та повернення в культуру і науку раніше заборонених імен та творів.

Зменшення цензури призвело до появи неформальних мистецьких об'єднань, які відкинули соцреалізм. Вони карнавалізували радянську дійсність, зруйнували пафос офіційної радянської літератури та заклали підвалини українського постмодернізму (літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Масовим рупором змін стало проведення музичних фестивалів. Зокрема фестиваль «Червона рута» (вересень 1989 р., Чернівці) став першим всеукраїнським фестивалем сучасної пісні та популярної музики. Він легалізував український рок, поп- та естрадну музику. Саме там уперше зі сцени масово й публічно прозвучав ще заборонений гімн «Ще не вмерла Україна».

3. Культура Незалежної України

Зі здобуттям Незалежності у 1991 році та зникненням радянської цензури митці вперше за десятиліття отримали абсолютну свободу самовираження. Цей період ознаменувався відмовою від ідеологічних догм, іронічним переосмисленням радянського минулого та активною інтеграцією українського мистецтва у світовий контекст. Під впливом світових тенденцій в українській культурі запанував постмодернізм.

Ключові ознаки українського постмодернізму:

Іронія, гротеск і карнавальність: Митці висміювали колишній радянський пафос, серйозність та штампи соцреалізму.

Інтертекстуальність (гра з текстами): Цитування відомих світових чи класичних творів, створення колажів із різних епох та стилів.

Руйнування заборон: У мистецтво прийшли теми, які раніше замовчувалися — нецензурна лексика (у літературі), еротизм, деструкція, абсурд повсякдення 1990-х.

Поєднання елітарності та масовості: Постмодерні твори часто мають кілька рівнів: для масового глядача/читача це яскраве шоу чи детектив, для інтелектуала — глибока філософська гра.

У 1990-х роках література остаточно позбулася ролі "служниці партії" та перетворилася на простір для сміливих експериментів. Громадськими рупорами епохи стали письменники нового покоління. Юрій Андрухович публікує свої знакові романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996), які стали класикою українського постмодернізму. Знаковим твором жіночої прози став роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996). Це був перший відвертий інтелектуальний бестселер, що підняв питання національної ідентичності, гендеру та травм радянського минулого. Сергій Жадан у збірці «Цитатник», романі «Депеш Мод» приніс у літературу естетику пострадянських спальних районів, рок-н-ролу та маргінальної культури Сходу України.

Український живопис 1990-х років різко відійшов від традиційного реалізму чи навіть класичного андеграунду 70-х. Художники перейшли від малювання картин до створення перформансів, відеоарту та масштабних інсталяцій. Картини стали іронічними, цинічними та яскравими. Яскравий приклад — епатажна серія фотографій Арсена Савадова «Донбас-Шоколад» (1997), де шахтарі позували в балетних пачках, що демонструвало кризу пролетарських міфів СРСР.

У цей період закладається фундамент сучасного українського шоу-бізнесу, який виходить з андерграунду на великі стадіони та телебачення. Перший український телевізійний хіт-парад кліпів «Територія А» (1995–2000) відкрив широкій публіці десятки нових україномовних виконавців. Це створило моду на сучасну українську поп- та рок-музику серед молоді. Гурт «Океан Ельзи» стає головним поп-рок гуртом країни. Свою популярність цементують «Воплі Відоплясова» та «ТНМК». Українська музика отримує міжнародне визнання. У 2004 році співачка Руслана з етно-драйвовою програмою «Дикі танці» перемагає на конкурсі «Євробачення» в Стамбулі. Це стало потужним поштовхом для української культурної дипломатії, показавши світові сучасну, енергійну та самобутню Україну.

Революція Гідності (2013–2014) провокує сплеск протестного мистецтва, виникнення феномену «мистецтва Майдану». Мистецтво створювалося безпосередньо в епіцентрі подій. Символами революції стали розписані військова каски, барикадне піаніно (стрит-арт проєкт «Piano Extremist»), на якому грали повстанці в балаклавах, та дерев'яні щити з іконами.

Після 2014 року держава вперше за роки Незалежності почала системно підтримувати український культурний продукт і захищати інформаційний простір. Масовий демонтаж радянських пам'ятників та перейменування тисяч топонімів (декомунізація) очистили публічний простір від маркерів тоталітарного минулого. Законодавче введення обов’язкового відсотка україномовних пісень та передач на радіо і телебаченні (мовні квоти) спричинило справжній бум української поп- та рок-музики, відкривши шлях молодим виконавцям.

Повномасштабне вторгнення РФ призвело до повної мобілізації української культури. Митці масово пішли на фронт або зайнялися масштабним волонтерством. Українське кіно вийшло на пік своєї світової та внутрішньої популярності, фіксуючи події війни в реальному часі.

Документальна стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова в 2024 р. отримала першу в історії України премію «Оскар». Фільм став безкомпромісним свідченням воєнних злочинів агресора для всього світу. Гурт Kalush Orchestra з піснею «Stefania» у 2022 р. переміг на конкурсі «Євробачення», перетворивши сцену на майданчик для заклику врятувати захисників Азовсталі. Світ нарешті почав чітко відокремлювати українських митців минулого від російської культури (прикладом є повернення імені Казимира Малевича, Іллі Рєпіна та Архипа Куїнджі як українських художників у провідних музеях світу, зокрема Метрополітен-музеї в Нью-Йорку).

Яскравими виявами воєнної культури стали:

Поетичний бум (вірші стали найшвидшою реакцією на біль війни. Військова поезія (збірки Павла Вишебаби, Артура Дроня) видається величезними тиражами);

Мурали та плакатне мистецтво (вуличні художники (включаючи всесвітньо відомого Бенксі, який залишив графіті на руїнах у Бородянці та Ірпені) перетворили понівечені стіни міст на арт-об'єкти);

Культура в «Дії» (процеси цифровізації дозволили українцям голосувати за національний відбір на Євробачення, обирати членів журі чи долучатися до відновлення зруйнованих музеїв через смартфони).

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Написати коротке есе (до 1 сторінки) на тему: «Культурна дипломатія України: як митці захищають державу на інформаційному фронті».

Культурний розвиток України в 20 - 30 –х рр. XX ст.

 Культурний розвиток України в 20 - 30 –х рр. XX ст.

1. Політика українізації та ліквідація неписьменності

Українізація, запроваджена радянським урядом 1923 р. була складовою загальносоюзної політики «коренізації». Її головними напрямами були: впровадження української мови в діловодство, пресу, освіту; висування українських кадрів на державні та партійні посади. Головними ідеологами та реалізаторами політики українізації стали О. Шумський та М. Скрипник. Вони та їх однодумці (націонал-комуністи) намагалися перетворити формальну українізацію на реальний розвиток української мови, літератури, науки та театру. Вивести українську культуру з провінційного («хуторянського») статусу на світовий рівень та подолати наслідки багатовікового імперського зросійщення.

В рамках українізації розгорнуто масову кампанію, спрямовану на навчання дорослого населення читання та письма – ліквідацію неписьменності (лікнеп). Для цього створено широку мережу шкіл та гуртків.

2. Розквіт і трагедія української літератури та театру

У 1920-х роках в Україні відбувся справжній бум літературних об’єднань. Письменники групувалися за естетичними поглядами, політичними переконаннями та навіть за походженням (селянські, пролетарські автори). В Україні існували такі літературні об'єднання:

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) – вважали, що мистецтво не має бути просто примітивною агітацією, стояли на засадах створення високохудожньої, європейської за рівнем української літератури.

«Плуг» (Спілка селянських письменників) – вважали головним завданням «просвітництво» селянських мас, залучення їх до літературної творчості, ставили ідеологію та доступність тексту вище за художню майстерність.

«Гарт» (Спілка пролетарських письменників) - прагнули творити чисто «пролетарську» культуру та обслуговувати ідеологічні потреби комуністичної партії.

Неокласики - відкидали радянську пролетарську культуру та орієнтувалися на античну класику, європейські традиції та високу культуру слова, пропагували «чисте мистецтво» без партійних замовлень.

МАРС (Майстерня революційного слова) - фокусувалися на віддзеркаленні реального життя тогочасного суспільства через психологічну прозу та якісну поезію.

Аспанфут (Асоціація панфутуристів) - руйнували класичні літературні форми, експериментували зі словами, заперечували хуторянські традиції української літератури минулого та прославляли індустріальну епоху й технічний прогрес.

Різноманіття поглядів на літературу спровокувало в 1925 р. початок літературної дискусії. між прихильниками масової, спрощеної пролетарської «червоної» агітації та прибічниками високого, якісного європейського мистецтва. Ініціатором дискусії став Микола Хвильовий, опублікувавши статтю «Про "сатану в бочці" чи про графоманів, спекулянтів та інших "просвітян"» у газеті «Культура і побут». Дискусія набула політичного забарвлення. З боку представників влади почалися звинувачення прихильників Хвильового та європейської культури в українському буржуазному націоналізмі. Хвильового змусили публічно каятися і зректися своїх гасел, а ВАПЛІТЕ у 1928 році саморозпустилася під тиском партії.

В контексті літературної дискусії з'являється ідея реформування українського театру.Завдання: подолати традиційну асоціацію театру виключно з етнографічно-побутовими п'єсами (козаки, вишиванки, село). Модернізувати театр, зробити його інтелектуальним, урбаністичним та європейським.

У 1922 р. Лесь Курбас створив у Києві театр «Березіль», що започаткував модернізації театрального мистецтва.

Особливості стилю «Березоля»:

Авангардизм (відмова від реалістичних декорацій; використання символічних конструкцій, світлових ефектів, ширм і масок).

Професіоналізація акторів (створення образу актора-інтелектуала, який ідеально володіє своїм тілом, голосом та психологією).

Експресіонізм (постановка світової класики (Шекспір, Мольєр) та сучасних українських п'єс через призму філософського осмислення буття).

Розквіт театру «Березіль» відбувся завдяки тісній співпраці Леся Курбаса із найталановитішим драматургом епохи — Миколою Кулішем.

3. Наука, архітектура та кінематограф

Всеукраїнська академія наук (ВУАН) у 20–30-х роках стала головним осередком фундаментальних досліджень. Вона об'єднувала найкращих вчених, частина з яких повернулася з еміграції на хвилі українізації.

Видатні науковці:

Михайло Грушевський (Історія)

Євген Патон (Електрозварювання)

Михайло Кравчук (Математика)

Олександр Палладін (Біохімія)

Лев Ландау (Фізика)

Засновником нового напряму в українському живописі став Михайло Бойчук. Представники школи бойчукістів створили самобутній національний стиль, який поєднував традиції українського іконопису, візантійського мистецтва та раннього італійського Відродження з модерними художніми формами.

Головні монументальні проєкти:

Розписи Луцьких казарм у Києві (1919 р.).

Оформлення санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі (1928 р.).

Розпис Червонозаводського театру в Харкові (1933–1935 рр.).

Панівним стилем архітектури в цей період був конструктивізм - відкидання зайвого декору (ліпнина, колони) на користь суворої функціональності, геометричних форм та нових матеріалів (залізобетон, скло, метал). Архітектура цього періоду мала обслуговувати потреби нового індустріального суспільства.

Риси конструктивізму:

Функціональність (форма будівлі повністю залежить від її призначення).

Естетика геометрії (поєднання чітких кубів, циліндрів, ліній).

Масштабне скління (величезні вікна, скляні галереї для максимального освітлення).

Нові типи будівель (палаци культури, фабрики-кухні, будинки-комуни, робітничі клуби, великі адміністративні центри).

В 1920-х рр. зароджуэться украънський кынематограф. У 1922 році було створено ВУФКУ (Всеукраїнське фотокіноуправління). Засновано кіностудії в Києві та Одесі. Головною постаттю епохи став режисер світового масштабу Олександр Довженко. Його німа трилогія («Звенигора», «Арсенал», «Земля») увійшла до скарбниці світового кінематографа.

4. Встановлення тоталітарного контролю та соцреалізм

Відчувши небезпеку для комуністичного режиму з боку українізації, державне керівництво на межі 1920-1930-х рр. почало швидке її згортання. Ідейну основу для цього заклала «теорія боротьби двох культур» сформульована у 1923 році секретарем ЦК КП(б)У Дмитром Лебедем.

Він штучно розділив культуру в УСРР на дві частини за класово-національною ознакою:

Російська культура асоціювалася виключно з містом, пролетаріатом (робітниками) та прогресом. Більшовики вважали її «передовою» та революційною.

Українська культура асоціювалася виключно із селом, селянством та минулим. Її таврували як «відсталу», патріархальну та хуторянську.

Оскільки місто і пролетаріат завжди перемагають село, то в ході природної «боротьби» російська культура та мова неминуче витіснять українську. Тому комуністична партія не повинна штучно підтримувати українську мову чи впроваджувати українізацію. Будь-яка підтримка української культури з боку держави оголошувалася «регресом» та «підігруванням куркулям». Натомість пропонувалося узаконити панівне становище російської мови в містах та держустановах.

Попри офіційне засудження у 1923 році, на початку 1930-х років сталінський режим де-факто повернувся саме до ідей Дмитра Лебедя.Українізацію згорнули під приводом боротьби з «націоналістичним ухилом». Російську мову знову проголосили мовою «міжнаціонального спілкування» та прогресу.Українську культуру знову загнали в рамки сільського фольклору («шароварщини») або жорстко уніфікували через соцреалізм.

 Соціалістичний реалізм — єдиний офіційно дозволений радянським режимом художній метод у літературі та мистецтві СРСР, запроваджений у 1934 році. Основна ідея: мистецтво має зображувати дійсність не такою, якою вона є, а «в її революційному розвитку» (тобто показувати вигадане ідеальне комуністичне майбутнє як реальність).

Одночасно були розгорнуті масові репресії проти українських діячів культури.

«Розстріляне відродження» — покоління українських митців 1920–1930-х років, які створили шедеври світового рівня на хвилі українізації, а потім були планомірно знищені або зламані радянським тоталітарним режимом.

Етапи репресій:

Зведення будинку «Слово» (1928 р.)

Судовий процес над «Спілкою визволення України» (СВУ) (1930 р.)

Розгортання арештів, самогубство М. Хвильового (1933 р.)

Масові розстріли в урочищі Сандармох (1937 р.)

Сценарії долі українських митців:

Фізичне вбивство (Курбас, Куліш, Бойчук).

Повільна смерть у ГУЛАГу (Плужник).

Психологічний злам та примус до соцреалізму: (Тичина, Рильський, Сосюра).

Заборона творів.

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Підготувати коротку презентацію або есе (до 1 сторінки) про долю одного з представників «Розстріляного відродження» (наприклад, Леся Курбаса або Миколи Хвильового).