Українська культура в II половині XX – першій чверті ХХІ ст.

 Українська культура в II половині XX – першій чверті ХХІ ст.

1. Українська культура в перші повоєнні роки та період «Відлиги» (1945–1960-ті роки)

Під час війни режим послабив тиск на суспільство, щоб мобілізувати патріотизм (зокрема український) для боротьби з нацизмом. Після перемоги культуру почали повертати до тоталітарних рамок. Головною метою режиму в Україні було знищити паростки національного відродження, звинуватити інтелігенцію в «українському буржуазному націоналізмі» та закріпити верховенство російської радянської культури.

«Ждановщина» (1946–1949 рр.) — це агресивна ідеологічна кампанія сталінського режиму в СРСР, спрямована на відновлення жорсткого контролю над суспільством після Другої світової війни, викорінення західних впливів («космополітизму») та придушення будь-яких проявів української національної самобутності.

В Україні ждановщина яскраво проявилася в цькуванні діячів культури, які в своїй творчості, на думку представників влади, виходили за межі соцреалізму. А. Жданов: «Єдиний можливий конфлікт у радянській культурі — це конфлікт доброго з іще кращим». Володимир Сосюра піддався нищівній критиці у газеті «Правда» за вірш «Любіть Україну» (написаний 1944 року). Поета звинуватили в тому, що він любить «якусь позакласову Україну», а не радянську. Критикували за «ідейну нечіткість» та відхилення від соцреалізму Максима Рильського, Юрія Яновського, Андрія Малишка. Опера Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» зазнала жорстокої критики за те, що в ній нібито «недостатньо яскраво показано прогресивну роль російського народу» у долі України.

 «Наслідки ждановщини»

Сфера	Вплив кампанії
Свобода творчості	Повна ліквідація свободи вираження; митці працювали під постійним страхом арешту
Розвиток культури	Штучне гальмування мистецтва та літератури, насадження примітивного офіційного вихваляння Сталіна
Міжнародні зв'язки	Повна культурна ізоляція України від світового, європейського культурного контексту
Атмосфера в суспільстві	Залякування інтелігенції, розмежування всередині творчих спілок через практику публічних доносів та самокритики

 ХХ з’їзд КПРС засудив культ особи Сталіна. Почалася «відлига» — часткова лібералізація режиму та послаблення цензури. Повернення із заслання та посмертне відновлення імен деяких діячів «Розстріляного відродження» (М. Куліша, Л. Курбаса) повернуло молоді зв'язок із традицією. Молодіжні та протестні рухи у Європі та США, розвиток світового модернізму та рок-культури проникли крізь «залізну завісу». Все це спричинило появу феномену «шістдесятництва.

Шістдесятництво — це рух української національно-свідомої інтелігенції 1960-х років, яка виступила за захист української мови, культури, свободу творчості та оновлення радянського суспільства. Головним центром руху в Києві став Клуб творчої молоді (КТМ) «Супутник» (1959–1964 рр.), створений при Жовтневому палаці. Очолював його режисер Лесь Танюк. У Львові подібну роль відігравав клуб «Пролісок» (керівник — Михайло Косів).

Діяльність шістдесятників:

Літературні вечори та лекції (популяризували заборонену історію та читали власні новаторські вірші)

Пошук правди про репресії (організували експедицію в Биківню (Л. Танюк, А. Горська, В. Симоненко), де виявили масові поховання жертв НКВС)

Популяризація української культури (організовували етнографічні свята, вертепи, мандрівки для збору фольклору)

Самвидав (нелегально копіювали і поширювали твори, які не пропускала цензура).

Сфера	Представники	Особливості творчості / Внесок
Література	Василь Стус, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Дмитро Павличко	Повернення у центр літератури людини з її почуттями, а не радянської партії. Гостра громадянська лірика, право на експеримент у формі
Живопис та графіка	Алла Горська, Опанас Заливаха, Віктор Зарецький	Поєднання традицій українського авангарду, іконопису та народного мистецтва. Монументальні мозаїки та вітражі
Критика та публіцистика	Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний	Ідеологічний фундамент руху. І. Дзюба написав працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965), де довів антиукраїнську суть політики Кремля

Шістдесятництво починалося як суто культурне, естетичне явище. Проте через тиск влади рух швидко політизувалося. Перша хвиля масових арештів української інтелігенції. 4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) І. Дзюба, В. Стус та В. Чорновіл закликали присутніх підвестися на знак протесту проти арештів. Це був перший публічний політичний протест в УРСР за довгі роки.

Після приходу до влади Л. Брежнєва «відлига» завершилася. Частина шістдесятників під тиском пішла на компроміс із владою. Інша частина обрала шлях відкритої політичної боротьби, перетворившись на дисидентів-правозахисників (В. Стус, В. Чорновіл, Л. Лук'яненко), і опинилася в радянських таборах.

2. Період «Застою» та «Перебудови» (1970-ті – 1980-ті роки)

Після зміщення Петра Шелеста з посади першого секретаря ЦК КПУ (1972) та приходу до влади Володимира Щербицького в Україні розпочався період жорсткої політичної та культурної реакції. На початку 1972 року відбувся «великий погром» — масові арешти української інтелігенції, шістдесятників та правозахисників. В республіці розгорнулася широка кампанія з русифікації. Українську мову витісняли з освіти, науки, державного управління та медіа. Видавалися циркуляри (наприклад, таємна постанова ЦК КПРС 1978 року — «пашківський указ» про підвищення зарплат учителям російської мови), які робили українську мову «неперспективною». Будь-які модерністські чи національні пошуки в мистецтві оголошувалися «антирадянськими». Митці були змушені або йти на компроміс і хвалити партію, або мовчати (як Ліна Костенко, яка 16 років писала «в шухляду»). Культурне та суспільне життя, яке не контролювалося державою, перейшло в нелегальну площину (самвидав, тамвидав).

Попри тиск, у цей період з'являлися шедеври, які стали класикою:

Музика: Розквіт української естради завдяки Володимиру Івасюку («Червона рута», «Водограй»). Трагічна загибель композитора у 1979 році стала шоком для суспільства і вилилася у масову акцію протесту під час його похорону у Львові.

Кінематограф: Створення легендарного фільму «Вавилон ХХ» (1979) режисера та актора Івана Миколайчука, що продовжив традиції поетичного кіно.

Література: Публікація після тривалого мовчання історичного роману у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» (1979), який став дефіцитом і переписувався від руки.

Живопис: картини Марії Приймаченко і Катерини Білокур.

Політика «гласності», проголошена Михайлом Горбачовим, збіглася з Чорнобильською катастрофою. Це змусило інтелігенцію відкрито заговорити про екологічні та національні загрози. Протягом періоду перебудови активно відбувалися ліквідація «білих плям» історії та повернення в культуру і науку раніше заборонених імен та творів.

Зменшення цензури призвело до появи неформальних мистецьких об'єднань, які відкинули соцреалізм. Вони карнавалізували радянську дійсність, зруйнували пафос офіційної радянської літератури та заклали підвалини українського постмодернізму (літературне угруповання «Бу-Ба-Бу» (Бурлеск-Балаган-Буфонада). Масовим рупором змін стало проведення музичних фестивалів. Зокрема фестиваль «Червона рута» (вересень 1989 р., Чернівці) став першим всеукраїнським фестивалем сучасної пісні та популярної музики. Він легалізував український рок, поп- та естрадну музику. Саме там уперше зі сцени масово й публічно прозвучав ще заборонений гімн «Ще не вмерла Україна».

3. Культура Незалежної України

Зі здобуттям Незалежності у 1991 році та зникненням радянської цензури митці вперше за десятиліття отримали абсолютну свободу самовираження. Цей період ознаменувався відмовою від ідеологічних догм, іронічним переосмисленням радянського минулого та активною інтеграцією українського мистецтва у світовий контекст. Під впливом світових тенденцій в українській культурі запанував постмодернізм.

Ключові ознаки українського постмодернізму:

Іронія, гротеск і карнавальність: Митці висміювали колишній радянський пафос, серйозність та штампи соцреалізму.

Інтертекстуальність (гра з текстами): Цитування відомих світових чи класичних творів, створення колажів із різних епох та стилів.

Руйнування заборон: У мистецтво прийшли теми, які раніше замовчувалися — нецензурна лексика (у літературі), еротизм, деструкція, абсурд повсякдення 1990-х.

Поєднання елітарності та масовості: Постмодерні твори часто мають кілька рівнів: для масового глядача/читача це яскраве шоу чи детектив, для інтелектуала — глибока філософська гра.

У 1990-х роках література остаточно позбулася ролі "служниці партії" та перетворилася на простір для сміливих експериментів. Громадськими рупорами епохи стали письменники нового покоління. Юрій Андрухович публікує свої знакові романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993) та «Перверзія» (1996), які стали класикою українського постмодернізму. Знаковим твором жіночої прози став роман Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу» (1996). Це був перший відвертий інтелектуальний бестселер, що підняв питання національної ідентичності, гендеру та травм радянського минулого. Сергій Жадан у збірці «Цитатник», романі «Депеш Мод» приніс у літературу естетику пострадянських спальних районів, рок-н-ролу та маргінальної культури Сходу України.

Український живопис 1990-х років різко відійшов від традиційного реалізму чи навіть класичного андеграунду 70-х. Художники перейшли від малювання картин до створення перформансів, відеоарту та масштабних інсталяцій. Картини стали іронічними, цинічними та яскравими. Яскравий приклад — епатажна серія фотографій Арсена Савадова «Донбас-Шоколад» (1997), де шахтарі позували в балетних пачках, що демонструвало кризу пролетарських міфів СРСР.

У цей період закладається фундамент сучасного українського шоу-бізнесу, який виходить з андерграунду на великі стадіони та телебачення. Перший український телевізійний хіт-парад кліпів «Територія А» (1995–2000) відкрив широкій публіці десятки нових україномовних виконавців. Це створило моду на сучасну українську поп- та рок-музику серед молоді. Гурт «Океан Ельзи» стає головним поп-рок гуртом країни. Свою популярність цементують «Воплі Відоплясова» та «ТНМК». Українська музика отримує міжнародне визнання. У 2004 році співачка Руслана з етно-драйвовою програмою «Дикі танці» перемагає на конкурсі «Євробачення» в Стамбулі. Це стало потужним поштовхом для української культурної дипломатії, показавши світові сучасну, енергійну та самобутню Україну.

Революція Гідності (2013–2014) провокує сплеск протестного мистецтва, виникнення феномену «мистецтва Майдану». Мистецтво створювалося безпосередньо в епіцентрі подій. Символами революції стали розписані військова каски, барикадне піаніно (стрит-арт проєкт «Piano Extremist»), на якому грали повстанці в балаклавах, та дерев'яні щити з іконами.

Після 2014 року держава вперше за роки Незалежності почала системно підтримувати український культурний продукт і захищати інформаційний простір. Масовий демонтаж радянських пам'ятників та перейменування тисяч топонімів (декомунізація) очистили публічний простір від маркерів тоталітарного минулого. Законодавче введення обов’язкового відсотка україномовних пісень та передач на радіо і телебаченні (мовні квоти) спричинило справжній бум української поп- та рок-музики, відкривши шлях молодим виконавцям.

Повномасштабне вторгнення РФ призвело до повної мобілізації української культури. Митці масово пішли на фронт або зайнялися масштабним волонтерством. Українське кіно вийшло на пік своєї світової та внутрішньої популярності, фіксуючи події війни в реальному часі.

Документальна стрічка «20 днів у Маріуполі» режисера Мстислава Чернова в 2024 р. отримала першу в історії України премію «Оскар». Фільм став безкомпромісним свідченням воєнних злочинів агресора для всього світу. Гурт Kalush Orchestra з піснею «Stefania» у 2022 р. переміг на конкурсі «Євробачення», перетворивши сцену на майданчик для заклику врятувати захисників Азовсталі. Світ нарешті почав чітко відокремлювати українських митців минулого від російської культури (прикладом є повернення імені Казимира Малевича, Іллі Рєпіна та Архипа Куїнджі як українських художників у провідних музеях світу, зокрема Метрополітен-музеї в Нью-Йорку).

Яскравими виявами воєнної культури стали:

Поетичний бум (вірші стали найшвидшою реакцією на біль війни. Військова поезія (збірки Павла Вишебаби, Артура Дроня) видається величезними тиражами);

Мурали та плакатне мистецтво (вуличні художники (включаючи всесвітньо відомого Бенксі, який залишив графіті на руїнах у Бородянці та Ірпені) перетворили понівечені стіни міст на арт-об'єкти);

Культура в «Дії» (процеси цифровізації дозволили українцям голосувати за національний відбір на Євробачення, обирати членів журі чи долучатися до відновлення зруйнованих музеїв через смартфони).

ПРЕЗЕНТАЦІЯ

Домашнє завдання

Написати коротке есе (до 1 сторінки) на тему: «Культурна дипломатія України: як митці захищають державу на інформаційному фронті».